Місто навкруги ніби заклякло — жодного патруля чи перехожого,
навіть безпритульні собаки розчинилися у дощовій мряці.
Коловерна, якось раптом загубивши всю об’ємність і виразність обрисів,
перетворювалася на розмитий ескіз вуличного художника
і відчужено пропливала повз і крізь них.
Ксану це не дивувало — вона знала,
як перекручує простір і свідомість у таких ось пунктах неповернення.
Попри знайомий до останньої дрібниці пейзаж,
вона йшла вже не цим містом,
а цілковито належала шляху —
його первісному сенсу, законам і виміру.
Як стріла, що, ще не встромившись у чиєсь горло,
летить птахою,
і для якої немає ні причин, ні провин,
існує лише відчуття руху і вітру.
Вони йшли.
Перед Ксаниними очима бовваніла лише спина у темному дощовику,
фляга у боковій кишені наплічника,
високі берці —
спорядження досвідченої людини
для довгої, проте не надто обтяжливої подорожі.
Тільки от вона була певна,
що попереду не людина.